Про нас   Новини   Інтерв'ю   Галерея   Контакти   Форум
БЛОХІН Олег Володимирович

БЛОХІН Олег Володимирович

          Народився 1952 року в Києві; закінчив Київський інститут фізкультури; заслужений майстер спорту; в київському “Динамо” — з 1970 року; чемпіон країни 1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986 рр; володар Кубка СРСР 1974,1978, 1982, 1985, 1987 років; Кубка кубків Європи 1975, 1986 років; Суперкубка Європи 1975 року; кращий футболіст Європи 1975 року; бронзовий призер Олімпійських ігор 1972, 1976 років; забив в офіційних матчах і всесоюзних турнірах за клуб і збірну країни 302 м’ячі.

          Олег Блохін — чемпіон, син чемпіонки — заслуженого майстра спорту Катерини Захарівни Адаменко, чоловік чемпіонки — заслуженого майстра спорту Ірини Дерюгіної, він і маленьку Іринку Блохіну, можливо, бачить уже в мріях на п’єдесталі пошани. Головне, щоб вона успадкувала від старших членів уславленої спортивної династії Блохіних — Дерюгіних талант невигойного працелюбства.

          Він примусив із захватом говорити про себе одразу, тільки-но з’явився у великому футболі. Навіть бувалих у бувальцях уболівальників Блохін вражав своєю віртуозною майстерністю, реактивною швидкістю й дотепністю маневру, рішучістю, навальністю в атаках воріт суперників. Вражав, давав утіху майже... 20 років. Вражав попервах безприкладним умінням забивати голи, в чому перевершив усіх великих бомбардирів минулого — Михайла Бутусова, Олександра Пономарьова, Григорія Федотова, Всеволода Боброва, Микиту Симоняна. Потім — глибоким розумінням гри, мужністю, невситимою жадобою вдосконалення. І нарешті — вірністю своєму покликанню, безмежною відданістю рідному клубу.

          Його тактичні дії на вістрі атаки всі, здавалося, досконало вивчили. Однак Олег настільки вправно, з ювелірною точністю володів снайперськими прийомами, настільки відчував психологію захисників і воротаря суперників, що в кожному матчі (а тільки офіційних — у складі “Динамо” та різних збірних він провів понад 600!) вловлював мить для несхибного удару. І нехай не завжди опинявся м’яч у сітці, воротарі все одно тремтіли: їхню витримку і майстерність випробував сам Блохін!

          14 червня 1981 року київські динамівці на своєму полі приймали московський “Спартак” у матчі першого кола чемпіонату країни. За цією грою з напруженою увагою стежили не тільки десятки тисяч людей на трибунах, а й мільйони телеглядачів. Крім того що це була зустріч лідерів, усі чекали події, яка мала пряме відношення до всієї історії нашого футболу. І “винуватцем” його мав стати форвард — київський динамівець Олег Блохін. У попередньому матчі він забив у ворота московських одноклубників свій 152-й гол у чемпіонатах країни, повторивши своєрідний рекорд Олександра Пономарьова, який тримався близько тридцяти років!

          Олег, певна річ, хвилювався, розуміючи, чого від нього чекали і товариші, і вболівальники. Коли через дві хвилини після перерви Леонід Буряк приготувався пробити штрафний удар, Олег з надією глянув на свого кращого друга. Буряк знав, що не може, не має права підвести Олега в такій ситуації. З його ідеально точного паса Блохін головою послав м’яч у сітку Дасаєва. Так народився рекордний 153-й гол!

          На перший погляд футбольна доля Олега Блохіна може здатися напрочуд удачлива. Він завжди перебував на видноті, щосезону забивав багато голів, рано дістав міжнародне визнання, його тричі названо кращим гравцем країни і, крім того, кращим футболістом Європи 1975 року.

          — Як у різдв’яній казці про щасливого хлопчика, — якось пожартував Олег. — На жаль, а може, на щастя, в житті було набагато складніше. Адже я досить довго сидів на лавці запасних. А коли нарешті надів футболку основного складу, команда не одразу мене визнала... Зауважимо, що ця команда — київське “Динамо”. Утвердити себе в ній можна тільки талантом, майстерністю високої проби. Недарма в одному інтерв’ю Олег зауважив: “Право на завершальний удар, якщо хочете, право на гол — треба заслужити”.

          Він намагався заслужити довіру і повагу тренерів, партнерів, уболівальників, віддаючи всі свої сили і вміння в завершення атаки біля воріт суперника. Його раз у раз збивали, за ним “полювали” захисники, які не завжди дотримували джентльменських правил у грі, його освистували трибуни, дорікали в пресі, якщо він раптом припиняв забивати голи в кожному матчі. 1 тільки, певно, сам Блохін знав, яка це важка праця — бути весь час, як кажуть, на вістрі атаки, в оточенні чужих захисників, яких завжди більше, ніж твоїх партнерів по нападу. Він знав про це і навіть після тридцяти років старанно підтримував рівень своєї майстерності. А ця майстерність полягала головне в тому, що він був здатний на великій швидкості контролювати м’яч і завжди бачити поле. Це — рідкісне вміння навіть серед найрезультативніших футбольних снайперів. Завдяки йому Блохін забив свої найважливіші голи: у фіналі європейського Кубка кубків угорському “Ференцварошу”, в двох зустрічах на Суперкубок із мюнхенською “Баварією” — матчах, що стали історичними. Київське “Динамо” — перший клуб країни, який виграв європейський Кубок кубків, а потім і Суперкубок. І в цих перемогах, як і в багатьох інших, заслуга Олега Володимировича Блохіна — неоціненна.

         За п’ять років (1981—1985) набагато примножилися шеренги членів товариства. За рахунок здебільшого активних неофітів: 96,3 % з них систематично займалися фізичною культурою та спортом. За підготовкою спортсменів масових розрядів організація вийшла на рубіж майже 70% до кількості членів товариства.

          Дедалі більшої популярності набували такі форми масово-оздоровчої роботи, як спартакіада “Здоров’я” для старшого й середнього віків, змагання під девізом “Усією родиною — на старт!”, клуби аматорів бігу, туризм вихідного дня тощо. Тренери разом зі спортивною громадськістю “Динамо” здійснювали роботу в 60 підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживання, підшефних школах та житлово-експлуатаційних управліннях, відволікаючи в такий спосіб дітей та підлітків від вулиці, шкідливих звичок.

          Одним із етапів підготовки динамівців до VI зимової Спартакіади СРСР — широкомасштабних комплексних змагань — були старти за програмою XI зимової Спартакіади України.

          І ось перші приємні звістки: гірськолижник-динамівець з Києва Олександр Кострома, виступаючи в Славському, що на Львівщині, здобув золоту медаль чемпіона зі спеціального слалому, а львівський динамівець — Андрій Никишков — срібну. Вслід за ними 17-літній Євген Школьников став чемпіоном зі швидкісного спуску. Колись його батько В. Р. Школьников не раз був чемпіоном України з цього виду спорту. Як бачимо, син став гідним продовжувачем родинної традиції. А срібну медаль здобув знову ж таки динамівець — А. Никишков. Львівська динамівка Н. Воробйова стала срібним призером зі швидкісного спуску. Вона ж була другою також в спеціальному слаломі. Динамівець із Сум В. Могиленко виграв “срібло” в гонці біатлоністів — на 20 км.

          Логічним завершенням спортивних подій олімпійського чотирьохліття (1984—1988) стали, звичайно, XXIV літні Олімпійські ігри в Сеулі. Динамівці України розгорнули добре продуману глобальну підготовку до них. Вони успішно виступили на Іграх Доброї волі 1986 року, в Спартакіаді республіки, а за підсумками участі у всесоюзній Спартакіаді посіли перше загальнокомандне місце серед динамівських організацій країни, а також серед спортивних товариств і відомств України. 42 золотих, 25 срібних і 16 бронзових — такий медальний урожай 133 наших провідних спортсменів, що виступали в 28 видах спорту (в динамівців Росії — відповідно — 30, 23 і 16, всі товариства профспілок України — 49, 74 і 54). Ці сухі цифри не просто тішать око кожного динамівця республіки, вони бринять гучною, радісно-тріумфальною прелюдією до Сеульської Олімпіади. В пам’яті спортсменів та їхніх шанувальників назавжди залишаться імена переможців: київського борця-класика Олександра Кондрацького, львівського самбіста Данила Канирова та його одеського побратима Мираба Джапаридзе, харківського велосипедиста Сергія Зміївського, кримського дзюдоїста Сергія Злобіна, луганського стрільця Ігоря Малашкова, херсонських гребців-академістів Віталія Досенка та Юрія Плиса, харківської пловчихи Ірини Гапон, львівської тенісистки Лариси Савченко, луганських легкоатлеток Ольги Владикіної, Людмили Христосенко, Анни Пуговкіної, карківської легкоатлетки Лариси Михальченко, футбольної молодіжної команди київського “Динамо”.

          Саме в ці роки, що передували Олімпіаді в Сеулі, динамівський спорт сягнув чи не найбільшого розвитку за всю свою попередню історію. Судіть самі: близько ЗО дитячо-юнацьких спортивних шкіл, у яких навчалося понад 24 тис. дітей, підлітків та юнаків, близько 700 досвідчених тренерів щорічно готували понад 90 майстрів спорту міжнародного класу, понад 250 майстрів спорту, 129—132 кандидата в основні склади збірних команд країни протягом 1986—1988 років; 18 українських динамівців здобули звання чемпіонів світу, 26 — срібні і 11 —- бронзові медалі; 48 медалей завойовано на чемпіонатах Європи, 425 — на чемпіонатах країни.

          Ці високі результати, мов світлофори, засяяли зеленим світлом, перепусткою на Сеульську Олімпіаду багатьом українським динамівцям. 23 з них, що стали учасниками Олімпійських ігор, здобули для збірних команд країни 5 золотих, 8 срібних і 5 бронзових нагород, 434 очка у неофіційному командному заліку — друге місце у всесоюзному товаристві і в Україні — таким був переможний фініш в Олімпійському Сеулі. Його створили неймовірними фізичними й духовними зусиллями представники 13 видів спорту: чемпіони Олімпіади киянин Сергій Бєлоглазов (вільна боротьба) , луганські легкоатлети Ольга Бризгіна (двічі) та Віктор Бризгін, київський футболіст Олексій Михайличенко; срібні призери — херсонські веслувальники Павло Гурковський та Микола Комаров, Ірина Калимбет та Віктор Омельянович з Київщини, київський фехтувальник Георгій Погосов; володарі бронзових нагород — чернігівчанин Геннадій Авраменко (кульова стрільба), львів’яни Віктор Берендюга та Микола Смирнов (водне поло), херсонець Олексій Марченко (академічне веслування), харківський фехтувальник Михайло Тишко.

          Названі спортсмени, а також їхні вмілі, працьовиті, мудрі наставники назавжди вписали свої імена в літопис Олімпійських ігор. Отож нам лишилось назвати імена останніх. Ось вони: Граніт Іванович Таропін (вільна боротьба), Ігор Костянтинович Гринько (академічне веслування), Валерій Васильович Лобановський (футбол), Марк Якович Левін (фехтування), Володимир Андрійович Федорець (легка атлетика), брати Григорій та Олег Волощуки (академічне веслування), Валентин Олександрович Сазонов (кульова стрільба), Геннадій Наумович Пинський (водне поло). їхній неоціненний внесок у золоту скарбницю українського спорту гідно відзначено: всі вони стали кавалерами високих урядових нагород.

          До загальних підсумків Сеульської Олімпіади слід додати ще й таке: на неї делеговано представників 10 організацій товариства, 9 — здобули медалі, а найуспішніше виступили Київська міська, Луганська та Херсонська обласні.

 



Наверх
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

» Спортивний комі...

» Національний ол...

» Федерація біатл...

» Міністерство мо...

» Федерація сучас...

 
 

» Федерація панк...

» Спорт, інформац...

» Чемпіон

» Коментатор

» Спортивний комі...